Бій під Крутами: сторінки історії
29 січня українці вшановують події кінця січня 1918 року, коли юні захисники Української Народної Республіки власною кров’ю вписали нову героїчну сторінку
в історію українського визвольного руху — бій під Крутами.
в історію українського визвольного руху — бій під Крутами.
Мало яка інша подія в історії України є настільки ж відомою, як бій під Крутами. Він посідає чільне місце в національній історичній пам’яті, проте в історіографії досі немає цілісного опису крутянських подій.
Photo: Ukrinform.ua
Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки
В середині січня 1918 р. петроградський Раднарком розгорнув повномасштабний військовий наступ проти Української Народної Республіки. Зайнявши Полтаву, на захід просувалися радянські загони під командуванням М. Муравйова, а з Гомеля наступав на Бахмач "революційний" відділ Р. Берзіна.Нечисленні війська Центральної Ради чинили слабкий опір агресорові.
28 січня обидві радянські колони з’єдналися на вузловій залізничній станції Бахмач. Українські частини без бою відступили до ст. Крути. Муравйов М. розпочав підготовку до наступу на Київ уздовж залізниці Бахмач – Ніжин – Дарниця.
Загальне командування операціями проти Центральної Ради залишилося в руках М. Муравйова. На мітингу в Бахмачі він закликав своїх бійців: "Наше бойове завдання – взяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків – нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо".
Січові стрільці слухають кобзаря в Києві на вулиці Львівській, 24.
Фото 1918 р.
Фото 1918 р.
Військовими силами Центральної Ради, які ввечері 28 січня відступили з Бахмачу до ст. Крути, командував сотник Ф. Тимченко. Тривалий час найбільш боєздатною частиною під його командою був бойовий відділ 1-ї Української військової юнацької школи під командою сотника А. Гончаренка. Але кількатижневе перебування на позиції й відсутність підкріплень негативно вплинули на бойовий дух юнаків і 23 січня школа самочинно повернулася на відпочинок до Києва (саме це й змусило Тимченка без бою залишити Бахмач).
Відтак, під командою сотника Ф. Тимченка залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.
Ввечері 28 січня невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на бойовий потяг С. Лощенка і підрозділ куреня Смерті.
Коротка розмова між представниками обох сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей.
Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який був в числі тих, хто не встиг залишити Плиски кількома годинами раніше. Захисники Центральної Ради на цей час відступили до ст. Крути. Не маючи надії успішно протистояти переважаючим силам ворога, Ф. Тимченко готувався відвести свої сили зі ст. Крути до Ніжина. Лише звістка про підхід підкріплень з Києва стримала його від відступу.
Відтак, під командою сотника Ф. Тимченка залишилося не більше 300 бійців: жменька глухівських вільних козаків, рештки куреня Смерті й 13-го Січового полку, бронепотяг під командою сотника М. Ярцева і бойовий потяг сотника С. Лощенка.
Ввечері 28 січня невеличкий відділ петроградських червоногвардійців виїхав із Бахмача слідом за українськими частинами, але на станції Плиски наштовхнувся на бойовий потяг С. Лощенка і підрозділ куреня Смерті.
Коротка розмова між представниками обох сторін скінчилася перестрілкою. Червоні поспішили від’їхати до Бахмача, кинувши напризволяще кількох своїх людей.
Коли пізно ввечері до Плисок прибув радянський бронепотяг, українських вояків на станції вже не було. В околицях червоногвардійці знайшли лише тіло свого взводного командира, який був в числі тих, хто не встиг залишити Плиски кількома годинами раніше. Захисники Центральної Ради на цей час відступили до ст. Крути. Не маючи надії успішно протистояти переважаючим силам ворога, Ф. Тимченко готувався відвести свої сили зі ст. Крути до Ніжина. Лише звістка про підхід підкріплень з Києва стримала його від відступу.
Але українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. В той час, як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, у штабі Київського військового округу очікували головного удару з боку Полтави. Завдяки цьому, на полтавський напрямок було скеровано свіжі й найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького ім. П. Дорошенка полку (разом 500 бійців). Натомість до ст. Крути відправлено 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи, які після докорів М. Шинкаря погодилися повернутися на позиції. Разом із юнаками зголосився їхати на фронт Помічний курінь Січових стрільців
(116 чоловік).
Призначений для несення охоронної служби у Києві, Помічний курінь було створено в середині січня 1918 р. з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Курінь мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко.
Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. "Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили", – свідчив сучасник.
Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагались вирушити на порятунок батьківщини. Як згадував інший мемуарист, "треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави".
(116 чоловік).
Призначений для несення охоронної служби у Києві, Помічний курінь було створено в середині січня 1918 р. з ініціативи патріотичної української молоді – студентів Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учнів 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства. Курінь мав у своєму складі лише одну сотню, що налічувала 120 чоловік – студентів, гімназистів, слухачів фельдшерської школи. Отаманом куреня був студент С. Король, 1-ю сотнею командував студент Українського народного університету Т. Омельченко.
Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. "Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили", – свідчив сучасник.
Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагались вирушити на порятунок батьківщини. Як згадував інший мемуарист, "треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави".
Гарматники Січових стрільців.
Фото 1917-1918 рр.
Фото 1917-1918 рр.
"Жваво почали строїти примітивні окопи по залізниці Чернігів-Ічня, що перетинає біля Крут колію Київ-Бахмач, – згадував один з юнаків. – Ніяких саперних приладь не було, тому під залізничним насипом відкидали сніг, трошки відрубали замерзлої землі, наложили якогось дерева і вийшли окопи, які могли захищати від куль лежачого".
Сутичка біля ст. Плиски переконала М. Муравйова в тому, що українські частини готуються до оборони. Звістка про відправку з Києва на фронт підкріплень на чолі з С. Петлюрою лише підтвердила цю думку. У телеграмі до штабу В. Антонова-Овсієнка Муравйов відзначив: "Шлях на Київ, здавалося б, відкрито, але противник, відступаючи, висаджує в повітря мости і шляхи, що створює нам величезні труднощі. В даний момент я стою перед Крутами, які не взяв лише з вище означених причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір".
Закінчивши в Бахмачі реорганізацію своїх загонів, М. Муравйов планував 30 січня відновити просування на захід. Для натиску на ст. Крути він вирішив використати найбільш надійні свої сили – петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова, а також загін матросів-балтійців з 2-ї армії Р. Берзіна. Наступ піхоти мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем бронепотяги № 2 та ім. В. Леніна. Таким чином, всього на ст. Крути мали наступати близько 1 000 бійців і 2 панцерні потяги. За потреби ці сили могли втричі зрости за рахунок менш боєздатних "революційних" загонів, зосереджених у Бахмачі.
Готуючись до появи противника, юнаки залягли в імпровізованих шанцях по обидва боки від залізничного насипу. Ліворуч розташувалися 2-га юнацька і студентська сотні, праворуч – 3-тя і 4-та юнацькі сотня. 1-ша сотня залишалася у резерві правого крила. Бронепотяг Ярцева і бойовий потяг Лощенка мали відбивати ворожий натиск вздовж залізничної лінії.
Вислана на схід українська розвідка спостерігала, як на обрії з’явилися ешелони противника. За кілька кілометрів від лінії оборони червоні зупинилися; з вагонів поспіхом вивантажилися озброєні бійці...
Сутичка біля ст. Плиски переконала М. Муравйова в тому, що українські частини готуються до оборони. Звістка про відправку з Києва на фронт підкріплень на чолі з С. Петлюрою лише підтвердила цю думку. У телеграмі до штабу В. Антонова-Овсієнка Муравйов відзначив: "Шлях на Київ, здавалося б, відкрито, але противник, відступаючи, висаджує в повітря мости і шляхи, що створює нам величезні труднощі. В даний момент я стою перед Крутами, які не взяв лише з вище означених причин. Противник, відступаючи ближче до Києва, починає чинити запеклий опір".
Закінчивши в Бахмачі реорганізацію своїх загонів, М. Муравйов планував 30 січня відновити просування на захід. Для натиску на ст. Крути він вирішив використати найбільш надійні свої сили – петроградських і московських червоногвардійців зі складу 1-ї армії П. Єгорова, а також загін матросів-балтійців з 2-ї армії Р. Берзіна. Наступ піхоти мали підтримати гарматним і кулеметним вогнем бронепотяги № 2 та ім. В. Леніна. Таким чином, всього на ст. Крути мали наступати близько 1 000 бійців і 2 панцерні потяги. За потреби ці сили могли втричі зрости за рахунок менш боєздатних "революційних" загонів, зосереджених у Бахмачі.
Готуючись до появи противника, юнаки залягли в імпровізованих шанцях по обидва боки від залізничного насипу. Ліворуч розташувалися 2-га юнацька і студентська сотні, праворуч – 3-тя і 4-та юнацькі сотня. 1-ша сотня залишалася у резерві правого крила. Бронепотяг Ярцева і бойовий потяг Лощенка мали відбивати ворожий натиск вздовж залізничної лінії.
Вислана на схід українська розвідка спостерігала, як на обрії з’явилися ешелони противника. За кілька кілометрів від лінії оборони червоні зупинилися; з вагонів поспіхом вивантажилися озброєні бійці...
Автор тексту: М. КОВАЛЬЧУК, канд. істор. наук,
ст. наук. співробітник Ін-ту української археографії
та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ
Джерело: https://www.istpravda.com.ua/research/52e92d0db9539/
Cхема бою під Крутами.
Праве крило прикривав насип вузькоколійки
"Чернігів-Ічня", з лівого ж флангу окопувалися
прямо в полі.
Джерело: vijsko.milua.org
Бій відбувся 29 січня 1918 біля залізничної станції Крути (між Бахмачем та Ніжином). Українські сили під командуванням сотника Аверкія Гончаренка нараховували близько 1000 осіб та складалися з старшин та курсантів старших курсів 1-ої Київської військової школи ім. Б. Хмельницького, що мали бойовий досвід набутий на фронтах Першої світової війни, 115–130 осіб першої сотні Студентського куреня та були озброєні 16 кулеметами та залізничною платформою з гарматою. До них приєдналися добровольці з Вільного козацтва («Курінь смерті»). Перша сотня Студентського куреня складалася із студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету та учнів старших класів гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства Києва. Командир – старшина Андрій Омельченко.
Очевидно, що основну роль в бою відіграли бійці Київської військової школи імені Б. Хмельницького – майбутні кадрові офіцери, багато з яких мали бойовий досвід на полях Першої світової війни (як і деякі бійці Студентського куреня).
Більшовицькі сили в районі Крут нараховували близько 6 тис. солдатів та балтійських матросів. У бою безпосередню участь взяли до 3 тис. осіб. Втрати українців становили за різними даними від 80 до 100 загиблих (у т. ч. страчених після бою студентів), більшовиків – не менше 300 вбитих.
Бій закінчився організованим відступом українських частин на потязі. При цьому, ймовірно, українські війська, відступаючи, забрали з собою тіла своїх товаришів та поранених (поховань в районі місця бою не виявлено).
Джерело: https://bit.ly/369niwd
Бій під Крутами затримав більшовиків на декілька днів, чим дозволив урядові УНР вперше за понад 150 років (з часів скасування Гетьманщини) добитися міжнародного визнання України на переговорах у Бресті.
“Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одного боку, і Українська Народна Республіка – з іншого боку, заявляють, що воєнний стан між ними закінчилося. Укладаючи договір, сторони прийняли рішення далі жити між собою в мирі і дружбі”, – це слова зі статті і мирного договору, підписаного в ніч на 9 лютого 1918 року в місті Бресті-Литовському (нині Брест у Білорусі).
Брест-Литовський мирний договір (9 лютого 1918 року) УНР з державами Четвертного союзу був по суті першим міжнародно-правовим актом, який визнав УНР суб’єктом міжнародного права.
“Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина з одного боку, і Українська Народна Республіка – з іншого боку, заявляють, що воєнний стан між ними закінчилося. Укладаючи договір, сторони прийняли рішення далі жити між собою в мирі і дружбі”, – це слова зі статті і мирного договору, підписаного в ніч на 9 лютого 1918 року в місті Бресті-Литовському (нині Брест у Білорусі).
Брест-Литовський мирний договір (9 лютого 1918 року) УНР з державами Четвертного союзу був по суті першим міжнародно-правовим актом, який визнав УНР суб’єктом міжнародного права.
9 лютого 1918 року був підписаний Брестський мирний договір.
Джерело: https://bit.ly/3iQbBQf
"... на Київ наступали більшовики. І на захист Батьківщини стала молодь – курсанти військової школи та добровольці студентського куреня. Вони зустріли ворога біля залізничної станції Крути 29 січня 1918 року. Близько п’яти годин молоді українці стримували наступ російських більшовиків, завдаючи ворогу значних втрат..."
Бій під Крутами - як це було
Радіо Свобода Україна
Інфографіка бою під Крутами
Інфографіка Українського кризового медіа-центру та Українського інституту національної пам’яті
Інфографіка Українського кризового медіа-центру та Українського інституту національної пам’яті
Крути. Хронологія за спогадами учасників битви
Чому ж молоду державу захищали необстріляні студенти-добровольці, а не військо? Як відбувався нерівний бій? І чи є докази порушення більшовиками Женевської конвенції щодо поводження з полоненими? Відповіді на ці запитання Радіо Свобода шукало у мемуарах учасників боїв під Крутами.
Ілюстрація Юрія Журавля.
Фото з відкритих джерел
Фото з відкритих джерел
Як все почалося?
Борис Монкевич, учасник бою під Крутами:
– Озброєні сили більшовиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями.
Українське «правительство» опинилося майже безборонним, з відкритими кордонами, оскільки ще в грудні наказом військового міністра було оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.
Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «Що ж далі?». І вже в останній час перед лицем небезпеки уряд кинув розпучливий клич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. І молодь одразу на цей поклик боронити батьківщину зголосилася. Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної альма матер.
Народний університет створив у себе курінь студентів Січових стрільців. У цей курінь записується багато учнів гімназії (майже всі учні 7 і 8 класу) імені Кирило-Мефодіївського братства, записуються студенти Володимирського університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.
Михайло Михайлик, учасник бою під Крутами:
– Студентський курінь, наспіх зорганізований у Києві, налічував до 300 душ. В курені переважно була молодь, що не була при війську, а частина навіть не вміла стріляти... Ось ці сили мали обороняти найважливіший відтинок фронту – шлях на Київ.
Борис Монкевич, учасник бою під Крутами:
– Озброєні сили більшовиків, заволодівши вже східним шматком України, йшли до нашої столиці Києва двома сильними арміями.
Українське «правительство» опинилося майже безборонним, з відкритими кордонами, оскільки ще в грудні наказом військового міністра було оголошено загальну демобілізацію української залоги столиці.
Очевидний брак організованої оборони краю був доконаним фактом, і всі стали перед питанням: «Що ж далі?». І вже в останній час перед лицем небезпеки уряд кинув розпучливий клич до всіх, у кого ще жевріла в серцях надія, в кого ще не опали безсило руки. І молодь одразу на цей поклик боронити батьківщину зголосилася. Без вагання вони покинули свої родини, залишили стіни своєї рідної альма матер.
Народний університет створив у себе курінь студентів Січових стрільців. У цей курінь записується багато учнів гімназії (майже всі учні 7 і 8 класу) імені Кирило-Мефодіївського братства, записуються студенти Володимирського університету, учні гідротехнічної школи, учні київської військової, тоді вже українізованої лікарської школи.
Михайло Михайлик, учасник бою під Крутами:
– Студентський курінь, наспіх зорганізований у Києві, налічував до 300 душ. В курені переважно була молодь, що не була при війську, а частина навіть не вміла стріляти... Ось ці сили мали обороняти найважливіший відтинок фронту – шлях на Київ.
5 січня 1918 р. було створено студентський курінь Січових стрільців. Джерело: https://nubip.edu.ua/node/41750
Аверкій Гончаренко, командувач силами УНР у бою під Крутами:
– На оборону цього надзвичайно важливого залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу українську юнацьку військову школу імені гетьмана Богдана Хмельницького, у складі якої було чотири сотні – по 150 юнаків, 18 кулеметів та 20 старшин.
Щедро наділений «повновластю» з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем вертався я до школи.
Молодий цвіт нашої армії – юнаків – кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
– На оборону цього надзвичайно важливого залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу українську юнацьку військову школу імені гетьмана Богдана Хмельницького, у складі якої було чотири сотні – по 150 юнаків, 18 кулеметів та 20 старшин.
Щедро наділений «повновластю» з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем вертався я до школи.
Молодий цвіт нашої армії – юнаків – кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
Про підготовку і спорядження студентського куреня
Борис Монкевич:
– Не було ладу й порядку в організації цього куреня. Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь ройового. І тільки за кілька днів перед відʼїздом куреня на фронт було приділено час для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили.
Ігор Лоський, учасник бою під Крутами:
– Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як було одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу – штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротескно виглядала сотня.
Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, завʼязані в долині мотузком, гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці.
Борис Монкевич:
– Не було ладу й порядку в організації цього куреня. Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь ройового. І тільки за кілька днів перед відʼїздом куреня на фронт було приділено час для муштрових вправ старшини Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили.
Ігор Лоський, учасник бою під Крутами:
– Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як було одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу – штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротескно виглядала сотня.
Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, завʼязані в долині мотузком, гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли. Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці.
Про відʼїзд добровольців на фронт і звістку про «підсилення»
Ігор Лоський:
– Посадка відбулася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Євмена Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6 класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника – Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх відʼїжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ.
Через день після відʼїзду з Києва було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником Семеном Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними і що скоро можна їх сподіватися в Крутах. Отже, довелося всім розташуватись у Крутах.
Аверкій Гончаренко:
– 25 січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету Святого Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти та що в Києві – ціле пекло.
Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо-цінному і завжди в бою вирішальному чинникові – «піднесення духу», і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на станцію «Крути» 27 січня 1918 року о четвертій годині ранку.
Ігор Лоський:
– Посадка відбулася цілком спокійно, якщо не рахувати того, що в останню хвилину прибігла до потягу пані Лукасевич (дружина небіжчика Євмена Лукасевича) шукати свого сина Левка, тоді учня 6 класу, який «нелегально» вступив до куреня. Бідна мати гірко плакала, вмовляючи сина. Спокійніше вела себе сестра іншого шестикласника – Соколовського. Ледве стримуючи сльози, вона хрестила брата і всіх відʼїжджаючих... Молоденький Соколовський весело заспокоював сестру, не передчуваючи, що за пару днів лежатиме на станційній платформі з пробитою московським багнетом головою. Під спів «Ще не вмерла Україна» ешелон рушив на північ.
Через день після відʼїзду з Києва було вирішено, що юнаки проїдуть далі на Бахмач, де лишився невеликий відділ на чолі зі старшиною Богданівського полку, тепер полковником Семеном Лощенком, а студентська сотня лишиться в Крутах і буде продовжувати військові вправи. Але виявилось, що Бахмач уже зайнятий червоними і що скоро можна їх сподіватися в Крутах. Отже, довелося всім розташуватись у Крутах.
Аверкій Гончаренко:
– 25 січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету Святого Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти та що в Києві – ціле пекло.
Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо-цінному і завжди в бою вирішальному чинникові – «піднесення духу», і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.
Студентська сотня в числі 115-130 людей прибула на станцію «Крути» 27 січня 1918 року о четвертій годині ранку.
Студенти на станції Крути. Фото незадовго до бою.
Джерело: https://bit.ly/3sSlHVq
Джерело: https://bit.ly/3sSlHVq
Про співвідношення сил
Аверкій Гончаренко:
– 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки перемучені місячними боями, інші – військово невивчені.
Коло години десятої рано приїхала на платформі одна гармата, коло неї – сотник Лощенко. Хто його прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними пострілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Оцю незабутню прислугу старшини вважаю за свій обовʼязок підкреслити.
Михайло Михайлик:
– Підійшовши близько до ворожого розташування, ми виявили, що ворог має два бронепотяги доброї конструкції, гаубичну батарею, до тисячі піхоти і до тисячі пʼятсот матросів-балтійців.
Таким чином, на нашому відтинку було до трьох тисяч багнетів ворога, добре заосмотреного з технічного боку.
Аверкій Гончаренко:
– 500 молодих вояків і 20 старшин. Одні вояки перемучені місячними боями, інші – військово невивчені.
Коло години десятої рано приїхала на платформі одна гармата, коло неї – сотник Лощенко. Хто його прислав – не знаю, але думаю, що це була його особиста ініціатива. Цей старшина з подиву гідною самопосвятою вносив велике замішання своїми влучними пострілами в запілля червоних, і це зупиняло переможний марш Муравйова. Оцю незабутню прислугу старшини вважаю за свій обовʼязок підкреслити.
Михайло Михайлик:
– Підійшовши близько до ворожого розташування, ми виявили, що ворог має два бронепотяги доброї конструкції, гаубичну батарею, до тисячі піхоти і до тисячі пʼятсот матросів-балтійців.
Таким чином, на нашому відтинку було до трьох тисяч багнетів ворога, добре заосмотреного з технічного боку.
"Бій під Крутами".
Художник
Л. Перфецький
Художник
Л. Перфецький
Про наступ 29 січня і настрої сторін
Аверкій Гончаренко:
– Ранком «червоні» розпочали свій наступ в зімкнутих колонах. Це виглядало так, ніби вони йшли на парад, нехтуючи найпримітивнішими засобами безпеки. Рельєф місцевості маскував, і нас могли виявити, лише підійшовши віддаль пострілу.
В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю».
Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були впевнені у нашій втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но вони зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним вогнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Більшовики зайняли по фронту лінію до пʼяти кілометрів, маючи за собою безупинно посилені свіжі резерви і прихильно налаштоване населення.
Аверкій Гончаренко:
– Ранком «червоні» розпочали свій наступ в зімкнутих колонах. Це виглядало так, ніби вони йшли на парад, нехтуючи найпримітивнішими засобами безпеки. Рельєф місцевості маскував, і нас могли виявити, лише підійшовши віддаль пострілу.
В ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога у формі наказу звучала так: «Приготовиться к встрече победоносной Красной армии, приготовить обед. Заблуждения юнкеров прощаю, а офицеров все равно расстреляю».
Передні частини червоних, ідучи в зімкнених колонах, очевидно, були впевнені у нашій втечі. Зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но вони зблизились на віддаль пострілу, ми їх привітали сильним вогнем чотирьох сотень і шістнадцяти кулеметів. Більшовики зайняли по фронту лінію до пʼяти кілометрів, маючи за собою безупинно посилені свіжі резерви і прихильно налаштоване населення.
Кадр фільму
"Крути 1918"
"Крути 1918"
Ігор Лоський:
– З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів. Близько двадцяти чоловік залишили на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч – студентська сотня.
Десь близько десятої ранку зʼявилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий – стрільна лягали десь в полі.
Добре відстрілювалися юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, той тікаючи, причепив до свого паротягу вагони з амуніцією.
Штабний потяг наступного дня відступаючі студенти наздогнали аж десь за Ніжином.
– З самого ранку більша частина українського війська зайняла лінію окопів. Близько двадцяти чоловік залишили на станції, як прикриття. Українська лава розташувалась в такий спосіб, що праворуч від залізничного тору лягли юнаки, ліворуч – студентська сотня.
Десь близько десятої ранку зʼявилися ворожі групи, і в той же час більшовицька артилерія почала обстріл. Обстріл був досить інтенсивний, але в рівній мірі невдалий – стрільна лягали десь в полі.
Добре відстрілювалися юнаки. Гірше було із студентською сотнею. Багато не вміло стріляти, невелику кількість набоїв швидко вистріляно і послано на станцію за набоями. Але виявилось, що на станції вже штабу не було. Що найгірше, той тікаючи, причепив до свого паротягу вагони з амуніцією.
Штабний потяг наступного дня відступаючі студенти наздогнали аж десь за Ніжином.
"Бій під Крутами. 1918".
Художник А. Климко
Художник А. Климко
Про наказ відступати і зраду Шевченківського полку
Аверкій Гончаренко:
– Години близько дванадцятої-першої почали червоні наступати на Студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили відмовитися від наміру. До цього їх спонукала поява на залізничному торі Чернігів-Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг.
Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справжній наступ, як цього я й очікував, вони спрямували на блокування нашого правого крила, що давало їм в руки станцію «Крути», відтинало б нас від нашої бази та уможливлювало б цілковите оточення нас. Червоні мали аж надто вистачальні сили для маневрування. Тим часом я дістав повідомлення, що командир Студентської сотні ранений.
По двох годинах наше оточення розпочалося дуже солідно, із застосуванням усіх, тактикою вказаних правил. Наша гармата, уставлена на платформі лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції. У багато разів переважаюча сила ворога прискорювала нам вирок і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти до девʼятої години вечора, коли настала темна ніч.
В цім великім напруженні юнак Валентин Атамановський, студент Університету Святого Володимира, подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на зʼєднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного – це завжди прекрасний гумор. В цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою.
Усе, що лишилося, не мало змоги впродовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок. Отже, мусив вивести їх з бою без дальших втрат у людях і приготуватись для зʼєднання з Чорними гайдамаками в команді Симона Петлюри, які були вже на станцію «Бровари».
Аверкій Гончаренко:
– Години близько дванадцятої-першої почали червоні наступати на Студентську сотню, але, вступивши в зону перехресного вогню, мусили відмовитися від наміру. До цього їх спонукала поява на залізничному торі Чернігів-Крути сотника Семирозума, що прикривав наш лівий фланг.
Але той більшовицький наступ був лише маскуванням, бо справжній наступ, як цього я й очікував, вони спрямували на блокування нашого правого крила, що давало їм в руки станцію «Крути», відтинало б нас від нашої бази та уможливлювало б цілковите оточення нас. Червоні мали аж надто вистачальні сили для маневрування. Тим часом я дістав повідомлення, що командир Студентської сотні ранений.
По двох годинах наше оточення розпочалося дуже солідно, із застосуванням усіх, тактикою вказаних правил. Наша гармата, уставлена на платформі лінії Крути-Бахмач, не могла під прямим кутом на схід протидіяти маневрові червоних. Тоді я вжив резерв. Введення в бій резерву, нашої останньої сотні, передрішало, як ще довго можна боронити наші позиції. У багато разів переважаюча сила ворога прискорювала нам вирок і тільки слабкий темп його наступу дав можливість дотягти до девʼятої години вечора, коли настала темна ніч.
В цім великім напруженні юнак Валентин Атамановський, студент Університету Святого Володимира, подав мені телеграму, з якої я довідався, що Шевченківський полк з Ніжина виступив на зʼєднання з наступаючими на нас більшовиками, себто, наступає на нас із запілля. Атамановський був дуже відважний, а що найважливіше було у ньому цінного – це завжди прекрасний гумор. В цій рішальній хвилині він почав порівнювати наш бій з боями шведів і наших з москвинами під Полтавою.
Усе, що лишилося, не мало змоги впродовж цілого дня через часті атаки противника на найменший перепочинок. Отже, мусив вивести їх з бою без дальших втрат у людях і приготуватись для зʼєднання з Чорними гайдамаками в команді Симона Петлюри, які були вже на станцію «Бровари».
Ігор Лоський:
– Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів.
Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні.
Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила до полону.
Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали валянки, вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі – тікати в них не було змоги...
Так протягом одного дня вирішилася доля студентської сотні.
– Стан був розпучливий. Швидко мусили замовкнути українські кулемети, не маючи амуніції. А більшовики наступали все ближче, вже можна було розпізнати постаті матросів.
Командування юнаків передало по лаві наказ відступати, але десь по дорозі наказ переплутано, і студентська сотня почула, що треба наступати. В той час, коли праве крило розпочало відступ, ліве рушило вперед. Можна собі уявити, що ворог скористався з оголення правого крила і зайшов у тил студентській сотні.
Ті, що були на крайньому лівому крилі, відступили, минаючи станцію, вже зайняту ворогом, і щасливо добралися до свого ешелону, який стояв за пару кілометрів від станції. Та ж частина, яка була ближче до залізничного тору, відступаючи, не знала, що станція вже зайнята, і була оточена. Побачивши це, студенти спробували пробитися, але то вже було неможливо. Кілька з них закололи багнетами під час тієї невдалої атаки, більшість потрапила до полону.
Щоправда, дехто міг би врятуватися, але на заваді стали валянки, вони від снігу намокли, зробилися страшенно важкі – тікати в них не було змоги...
Так протягом одного дня вирішилася доля студентської сотні.
Про відступ
Михайло Михайлик:
– Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, які чекали і кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перевʼязували поранених. Потяги рушили під вогнем ворога... у вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна недолічувала 5-10 юнаків. Студентський курінь – до 50 студентів.
Аверкій Гончаренко:
– Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на станцію «Крути», а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.
Михайло Михайлик:
– Вечоріло, коли зібралися майже всі вояки до потягів, які чекали і кожної хвилі готові були рушити в напрямку Києва. Два вагони, відведені для поранених, були переповнені, відвели третій. Сестри і санітари наспіх перевʼязували поранених. Потяги рушили під вогнем ворога... у вагонах сотні рахували свої ряди. Кожна недолічувала 5-10 юнаків. Студентський курінь – до 50 студентів.
Аверкій Гончаренко:
– Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на станцію «Крути», а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.
Про полон, знущання і розстріл
Ігор Лоський:
– 35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої української гімназії, галичанин Піпський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали.
Борис Монкевич:
– Кілька вагонів заставлено густо трупами і протягом кількох днів батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Відшукано не всіх, бо одні невідомо де були розстріляні більшовиками і потайки поховані селянами. Всіх полонених замордовано звірячим способом… Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені.
Урочистий похорон відбувся за державний кошт, при великій участі київського громадянства, делегацій, уряду і війська. Заходами комітету по вшануванню памʼяті полеглих мав будуватися величезний памʼятник, але ворожа окупація це унеможливила.
Ігор Лоський:
– 35 січовиків опинилося у полоні. Лише сім із них врятувалося. З їхніх слів, уже кілька місяців пізніше, почули січовики про жахливу долю своїх товаришів. Цілу добу знущалися над ними червоні побідники. Зрештою, на другий день всіх, окрім згаданих семи, розстріляно. Перед розстрілом учень сьомого класу Другої української гімназії, галичанин Піпський, затягнув повним голосом український гімн, усі підтримали.
Борис Монкевич:
– Кілька вагонів заставлено густо трупами і протягом кількох днів батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Відшукано не всіх, бо одні невідомо де були розстріляні більшовиками і потайки поховані селянами. Всіх полонених замордовано звірячим способом… Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені.
Урочистий похорон відбувся за державний кошт, при великій участі київського громадянства, делегацій, уряду і війська. Заходами комітету по вшануванню памʼяті полеглих мав будуватися величезний памʼятник, але ворожа окупація це унеможливила.
За матеріалами Ярослави Трегубової
Похорон крутянців. Процесія прямує по Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульвару. Київ, 19 березня 1918 року.
Джерело: https://bit.ly/39gTsYJ
Джерело: https://bit.ly/39gTsYJ
За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють у 70–100 загиблих. Серед них – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них.
Це студенти Народного унiверситету - Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира - Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї - Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пипський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
Це студенти Народного унiверситету - Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти унiверситету Св. Володимира - Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї - Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу), Григiр Пипський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу).
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців.
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
Павло Тичина. 1918
Станція Крути. Символічна могила (ліворуч) і сучасний меморіал загиблим студентам у вигляді колони Червоного корпусу Київського університету. Фото: city.zt.ua
Пам’ятник Героям Крут на Аскольдовій могилі. Фото:https://www.istpravda.com.ua/short/2012/01/13/68812/
Минуло більше сто років, а ми ізнову змушені обороняти власну незалежність ціною людських жертв.
«Пам’ятати своїх героїв дуже важливо, адже герої – це ті найкращі, яких ми втрачаємо. Тих, хто поповнили український національний пантеон на сьогодні, напевно, вистачить для виховання патріотизму на сотні років уперед. Але ми не знаємо/не пам'ятаємо їх, тому прагнемо нових, вважаючи, ніби їх бракує. Їх не бракує в нашій історії, крутянці в цьому пантеоні посідають особливе місце – вони одні з перших віддали свої життя за новопроголошену Українську державу», – вважає Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.
Крути. Пишемо історію
Події 29 січня 1918 року, що відбулися на залізничній станції «Крути», в 130 кілометрах від Києва, обросли міфами. Свого часу радянська історіографія замовчувала цю сторінку минулого. Наприклад, в енциклопедичному виданні «Великий жовтень і громадянська війна в Україні» автори написали, що в січні 1918 року біля станції Крути йшли запеклі бої між радянськими частинами і військами української буржуазно-націоналістичної контрреволюції. Займаючись чистотою марксистсько-ленінської концепції, кремлівські ідеологи найменше дбали про дослідження історичної дійсності. Тільки в роки незалежності України історикам вдалося розповісти світові правдиву хроніку героїчного подвигу молодих патріотів.
Відео: UATV Channel
"Героям Крут" присвячується
Лонгрід підготовлено до 103-ї річниці бою під Крутами і присвячується загиблим у бою студентам. Їх життя, боротьба і смерть обросли численними міфами і розвіяти деякі з них було метою цього матеріалу.
Людмила Сухарєва
зав. інформаційно-бібліографічного відділу Наукової бібліотеки ВНМУ ім. М. І. Пирогова
